На великій площі блискотів пісок, мов нумеск, розтертий на порох. Усі придорожні доми, побілені вапном, ясніли дивним металевим блиском і виглядали мов стіни величезної натопленої печі. Там далі костьол відбивав на своїх кам'яних пілястрах освітлення хмар і виглядав мов увесь із рожевого ґраніту. Вікна ясніли, немов у середині вибухла пожежа, а статуї святих, облиті кольором і у своїх дивних позах, виглядали мов живі. В тім блиску незвичайного вечерового освітлення ціла та масивна будівля, здавалось, панує якось надприродньо над доммами мешканців Радузи.
Із усіх вулиць сунули на площу потоки мужчин і жінок, кричали і вимахували руками. Забобонний страх безмежно опанував ті душі; всі ті неосвічені уяви були стривожені страшенними привидами Божої кари. Розумування, голосні суперечки, плачливі благання, безладні оповідання, молитви та викрики зливалися в один глухий галас, мов ураган, готовий розгулятися. Вже кілька день раз-за-разом оця кривава червоність обливала небо на заході сонця, каламутила супокій ночі, кидала зловіще полум'я на верхи горбів, викликала виття псів.
Кілька людей, що досі тихо розмовляли перед костьолом стиснені довкола одного стовпа присінка, почали кричатм і махати руками:
— Джіякоббе! Джіякоббе! Джіякоббе!
На цей крик якийсь чоловік вийшов із високої брами і наблизився до купки. Це був чоловік такий високий і такий худий, що можна було ввапати його хворим на сухоти; тім'я у його було зовсім лисе, а тільки над карком і над скронями теліпалися пасма рудого волосся. Його малі, запалі очі невиразного
