ти було здалека невиразні ранні звуки з ліска, дзвоник біцикля, галоп кінських копит, гуркіт повозу, все оте марнування часу великосвітського багатого Парижу, що впивався свіжим і прохолодним повітрям.
Година йшла за годиною, дев'ята, десята. Відколи дощ перестав, Сальва не терпів уже так дуже від холоду, дякуючи кашкетові і грубому пальтові, що дав був йому Матіс. Але голод докучав йому знову, пік його шлунок, немов вертячи в ньому діру, а страшні корчі, немов олов'яними обручами, здавлювали йому боки. Два дні він уже не їв нічого і ще вчора вечером, коли від Матіса прийняв шклянку пива, був натще. Він думав пробути тут аж до ночі, потім у пітьмі доповзти до Бульон і викрастися з лісу дірою, яку знав у тій стороні. Ні, ще його не спіймали! Він пробував заснути, але не міг з тяжкої муки. В одинадцятій годині йому зробилося млосно, здавалося, що ось-ось умре. Його обхопила злість і одним скоком він вихопився зі своєї листвяної криївки. Голод довів його до стеклости. Він не міг лежати тут довше, він хоче їсти, піде відси хоч би мав стратити свою свободу і своє життя. Власне вдарив південь. Скоро виліз із рову, він побачив себе на широкій відкритій площі сіножатей Мюетти. Він перебіг їх щодуху, мов божевільний, інстинктивно звертаючись до Бульон, міркуючи, що тільки в тій стороні є одинокий можливий вихід. Дивно, що ніхто не звернув уваги на того чоловіка, що біг, мов скажений. Коли йому пощастило дохопитися дерев, він зрозумів свою необережність, своє безумство, до якого довела його потреба втекти. Він затремтів, поповз поміж бур'яном, почекав кілька хвилин, щоб упевнитися, що його не гонять поліційні агенти. Потім, настороживши очі й вуха, з якимсь прочуттям, з якимсь дивним нюхом небезпеки він пробирався далі помалу, обережно. Він міркував, що пройде між горішнім озером і площею перегонів Отель. Але там є тільки одна широка алея, обсаджена рідкими деревами, і треба було надзвичайної зручности, щоб ані разу не показатися на чисте поле, треба було корис-
