по обіді вибралися брати П'єр і Ґійом Фромани на прохід до ліска.
І. Ф.
П'єр і Ґійом подалися алеєю до Льоншам і йшли аж до гостинця Мадрід-о-ляк. Там вони звернули і йшли за бігом невеличкого потоку Льоншам. У них була думка пройти аж до озер, обійти їх і вернутися потім брамою Майо. Але чагарник, котрим вони йшли, був тепер на провесні такий спокійний, принадний і безлюдний, що вони піддались бажанню нарозкошуватися тим чудовим спокоєм і сіли. Місцем відпочинку служив їм пень зрубаного дерева. Їм могло здаватися, що вони десь далеко, в прадавнім лісі. І Ґійом марив про цей правдивий ліс після свого добровільного затворництва. Ах, вільний простір, здорове повітря, що віє між деревами, увесь той широкий світ, що мав би бути невідчуженим володінням чоловіка!..
В тій хвилі в тім дикім закутку порожнім, де їм могло здаватися, що сидять на краю світу, перед ним виринула незвичайна поява. Із гущавини нараз появився якийсь чоловік і в диких підскоках пробіг поперед них. Це був безсумнівно чоловік, але такий не до пізнання, так покритий болотом, в такім стані страшної нужди, що можна було його прийняти за звіра, за якогось обскоченого, собаками затравленого дикого кабана. Хвилину забувшися перед потоком, побіг вздовж нього; потім, немов чуючи наближення кроків і гарячих віддихів, він скочив у воду повище колін, вискочив на другий берег і щез за купою смеречок. Майже зараз по тому надбули лісові сторожі під проводом кількох поліційних агентів, пробігли понад потоком і щезли. Це було справжнє полювання на чоловіка, що пробігло оце попід ніжною обновою листочків, глухе, завзяте полювання, без червоних курток, без грімкої музики рогів.
— Якийсь злодюжка, — промовив П'єр. — От нещасний!
Ґійом і собі знехотя махнув рукою.
— Все тільки жандарми та тюрма! Все ще люди не винайшли іншої суспільної школи.
