Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/58

Цю сторінку схвалено

кінець кльоаки.

— Моя дитинко, не знаєш ти, де тут живе старий робітник, що називається Лявев?

Дівчинка, худеньке тіло якої було одягнене тільки в одну суконочку з рожевого перкалю, тряслася від холоду; її рученята були покриті заморозинами. Вона підвела своє ніжне личко, гарне помимо наморожених струпів.

— Лявев? Ні, не знаю, не знаю…

І мимовільним жестом жебрачки вона простягла свою бідну, закостенілу й поранену ручку. А коли він дав їй маленьку білу монету, вона побігла поперек болота, мов веселе козеня, гострим голоском співаючи:

— Не знаю, не знаю, не знаю!

Він надумався йти за нею. Вона щезла в одних із тих роззявлених сіней, і він поліз за нею по темних, вонючих сходах. Сходи були наполовину повиривані і такі слизькі від відпадків городини, що треба було держатися засмальцьованого шнура, що служив замість поруччя. Але всі двері були позамикані, він даремно стукав то до одних, то до других, а тільки за останніми почув якийсь приглушений рик, немов там лежав замкнений якийсь лютий звір. Вернувшись на подвір'я, він завагався, потім пустився на інші сходи. Цим разом його оглушили проймаючі крики, мов крики різаної дитини. Він пішов на той крик і опинився перед просторим відчиненим покоєм, в якім дитина, полишена сама і прив'язана до маленького стільчика, певно на те, щоб не впала, рипіла безперестанку. Він знову вернувся дуже збентежений; його кров стиналася, коли бачив стільки бідности й занедбання.

Та ось надійшла якась жінка, несучи в запасці кілька бараболь. Він запитав її, та вона недовірливо зиркнула на його сутану.

— Лявев, Лявев, не можу вам сказати. Коли б тут була сторожиха, вона може сказала би вам… Знаєте, тут п'ятеро сходів, чоловік не може знати всіх, а при тім мешканці так