лію бути твоєю. Я воліла тебе, ніж мужчину моєї крови. Я люблю твої очі, сині як небо літнього вечора, люблю твоє волосся, золоте як вечірнє світло. І я пішла за тобою.
— О, Зоро, Зоро! Я люблю тебе… Але це моє село, мій дім, і тут — що порадиш? Щось плаче в моєму серці.
— Ти ж заходив до свого дому, ти говорив своїм, хто ти такий, а твої!.. Твій батько вмер, твоя мати вмерла, твої брати вигнали тебе. Вигнали як волоцюгу, як ошуканця!
— Мене била туга… я хотів побачити…
— Вертаймося до табору. Старий Арім навчив тебе грати, дав тобі свою скрипку, що співає наче людським голосом. Брати цигани ліпші, як твоя рідня, табір ліпший, як твоя хата.
— Ходімо ще на кладовище, — сказав мужчина сумним голосом, — а потім…
— А потім до моїх?
— Так… до твоїх.
Сільське кладовище було в степу; здалека було видно берези, що стояли на могилах.
Надходив вечір; звільна западав присмерк. Мужчина й жінка вийшли з села і подались стежкою до кладовища. Самота обняла їх.
— Зоро, — сказав мандрівець, — проведемо тут ніч. Мертві не проженуть нас. Але як віднайти могили моїх батьків? Нема кому показати мені, де вони лежать, а хрести подібні всі один до одонго.
— Заграй, — відповіла жінка. — Може могили подадуть знак і ти знайдеш тих, кого шукаєш.
Літня ніч обгорнула степ, глибока тиша залягла між небом і землею, білявий місяць виринав на краєвиді.
— Заграй, — повторила Зора. — Це буде так, як там у таборі.
Мужчина сів на одній могилці і дістав скрипку. Серед величного спокою цієї нічної години гробовища почули артистично, з повним відданням душі виконану пісню.