Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/509

Цю сторінку схвалено

— Твоя жінка? — промовив він, показуючи пальцем на свою жінку.

Шкапа підступила до нього і сказала так любенько та солоденько, як ніколи досі не говорила до нього: — Так буде найліпше. Візьми собі коц і дещо страви.

Вона мовчки зложила йому коц у тлумак і відчинила двері, а коли заперла їх за ним, вівчар зрозумів, що це була його хата більш як 30 літ, а тепер не є. Гість у хаті зареготався грубо. — То ще старий дивачище! — докинув згірдне слово.

Жінка не відповіла зразу. А потім сказала лише: — Він, Бобцю, не такий лихий чоловік.

Другого дня здибав Джок віз, що привозив йому щотижня провіянт із головної фарми. — Не їдьте більше до отієї хати, — сказав він візникові. — Від сьогодні я буду сам брати собі на фармі, що мені треба.

Візник передав йому мішок.

— А як поживає твоя жінка? — запитав він зі сміхом.

— О, вона! — О, вона! — Мішок зовсім не тяжкий, — відповів Джок і сквапно подався, до своєї нової хати.

В тій хаті, що колись належала до Шкапи, він жив тепер знов самітно, сам собі варив обід, копирсав огонь ожогом і бурчав сам до себе, як давнішими роками. Та не пройшов і місяць, коли чорнявий мужчина з тлумаком перейшов попри його хату і поплівся на захід сонця. Джок знав, що Шкапа тепер знову залишилася сама.

Потім у його душі почалася боротьба. Чи вертати до неї? чи жадати від неї звороту своєї хати? Пси не могли йому порадити нічого, а він думав і думав, і не міг до чого додуматися, і в голові йому почало крутитися та томитися, і він сидів усю ніч і не міг навіть до того додуматися, щоб піти спати, але другого дня йому так знемоглося, що навіть