— З села.
— З якого села?
— Он звідтам.
І Савка показав у напрямі, де сходив місяць.
— Що робиш у степу?
— Граю.
— А веприк був крадений?
— Коли вернуся додому, батько заб'є мене.
Щодо цього пункту він не хотів сказати нічого більше.
— Візьмімо його з собою, він нам здасться, — сказав циган, що вже обзивався перед тим.
— Лишишся з нами, — сказав Арім, — але коли попробуєш утікати, життя не твоє.
Савка почав плакати. Переляк здавлював його серце, але надумавшись добру хвилину, він сказав хлипаючи:
— Бодай навчіть мене грати так, як ви.
— А ти музика?
— Ой, хіба я знаю? Але в голові у мене щось таке чується, таке… Хіба я знаю, що таке? Я рад би грати, грати… День і ніч чую співи. Співи всюди, всюди… Хочу грати.
Осмілившись, він показав свої сопілки. Арім згірдно зирнув на них.
— Це дудки. Вони нічого не варті, — сказав він. — От скрипка, вона гарна, вона говорить.
— Ой, знаю, що говорить. Навчіть мене грати; я не тікатиму від вас ніколи, робитиму все, чого захочете.
— Ану, — сказав старий, — бери свої дудки; я заграю, а ти слухай, а потім гратимеш за мною.
Савка, не зводячи очей з музиканта, загіпнотизований звуками, що лились-розливалися, слухав тремтяче, просвітлений. В тій хвилині екстази він забув усе: і чорних циган, грізних відьом, свого останнього веприка, якого вони вкрали, і свою власну особу, що зробилася чужою власністю. Вся його душа, все його життя висіло на чародійській скрипці; він ди–
