якого був найвірніший ревматизм, який тільки можна собі подумати. Зміну погоди він пізнавав наперед на три дні, і коли хто в околиці мав якусь пильнішу польову роботу, заходив до старого Купера і немов знехотя запитував, як там любе здоров'ячко.
Дан сидів звичайно при столі, мовчав хвилю після такого запитання, пригадуючи собі вчорашні або позавчорашні симптоми своєї хороби, а потім відповідав також немов знехотя:
— Передучора штрикало мене трохи в лівім рамені.
— Ну і що з того міркуєте?
— Будемо мати дощ, коли вітер не відміниться.
— А як думаєте, вітер відміниться, чи ні?
Дан мацав свою ногу і відповідав:
— Із цією ногою я не зовсім певний. Чую тільки, що ось-ось у ній зачне мене штрикати. А в такім разі будемо мати сильний вітер із південного заходу.
Тоді сусід запитав:
— А як міркуєте, коли це буде?
— Вівторок.
І можна було заложитися десять проти одного, що у вівторок свистів вітер, як найнятий, або пускався дощ.
Розуміється, старий Дан тішився в цілій окрузі великою повагою. Та коли чимраз більше людей почало приходити до нього за порадою, він зробився трохи зарозумілим і вбив собі в голову, що ніхто інший, крім нього, не потрапить так вірно відгадати наперед, коли буде дощ або посуха. Певно, це не була велика хиба, але траплялося так, що ревматизми помилялися і віщували невірно, а тоді старий Дан сердився на Пана Бога, що посилає йому такі знаки, а потім дає іншу погоду і псує йому всі його рахунки.
Все те дуже сердило Білла Купера. Білл був
