ді минули якраз мої шістдесяті уродини.
— Гусільниць у городі набиралося чимраз більше, а Родль сидів часто на паркані і баламкав ногами і співав веселі пісні; коли підіймав свою товсту голову, можна було бачити синій шрам від молотка півперек його рота.
— Трусе безмізкий! — говорила я йому, — чи не маєш ані зерна милосердя над нею ані над ним?
— Він усміхався як мавпа і пахкав мені в лице своїм проклятим димом. «Гарнізон слабне, — кепкував він, — а швидко прийдуть холодні дощі. Ще я дістану її в свої руки, пані генеральша Браунова! Але Ліди мені жаль. Вона занадто добра для вашого кримінальника сина. Вона буде моя.
— У мене був тоді ніж у руці, і я була б устромила йому його між ребра, якби Ліля не вхопила мене за руку і не почала плакати.
— Він дістане її таки, — міркувала я. — В його червонім карку видно звірячу любов. Він дістане її і потім відкине, як стоптаний черевик. І я почала проганяти її. «Забирайся завтра з мого дому! — сказала я їй, — досить мені наглядати за тобою!» Але вона обіймала мене за шию, поки я могла оглянутися і промовляла ридаючи: «Мамо, а куди ж мені подітися?»
— Забирайся з мого дому! — більше не могла я сказати нічого. Я міцно зажмурювала очі, щоб не вхопити її, не притиснути до себе і не обцілувати її гарного личка.
Тоді Родль переліз через паркан і всміхався, всміхався так, що синій шрам від молотка розділював його лице надвоє. Потім забрався.
— Тієї ночі сиділа я в її комірці і думала-думала — і чорт приступив до мене і приніс мені заспокоєння. Але він не знав, що я уложила собі плян, як утримати її в чистоті. Другого дня Родль узяв відпустку від свого фабриканта, і в своїм найкращім убранню проходжувався перед нашим домом. Во-
