— Молотком Родля в рот, — промимрила, зітхаючи. — Але мій Томі не кинув його. Агов!
За мурами заскрипіли двері; молодий чоловік надійшов коридором і наблизився до брами тюрми. Вийшовши з брами, він швидко озирнувся по вулиці праворуч і ліворуч.
— Оце він! Боже мій! Це він!
— Агов, мамо!
Він міцно обняв її за рамена, а її тремтячі руки доторкалися його грудей. Потім, усміхаючися, він прижмурив одно око і на пальцях подався до східнього причілка тюрми. Її очі слідкували за ним, а губи були сухі; їй здавалося, що він хоче щось запитати її, і коли б вона відповіла, він зараз ударив би її в лице або в ті груди, що годували його. Чи болів би її цей удар? Він оглянувся довкола причілка і заглянув поза паркан.
— А де ж Ліля, мамо? Де моя жінка? — І він оперся плечима об мур.
Стара жінка кашлянула заклопотана.
— Вона не ховається перед тобою, Томі.
— Не ховається, мамо? — і він зморщив брови. — А де ж вона?
Стара відступила аж до рівчака. Їй видалося кращим про це здалека.
— Ти ж лишив нас без гроша; була зима і страшно холодно.
— Мене ж арештували! — Він засміявся сердито. — Скажи всю правду, мамо!
— Правду! — вона язиком змочила усі губи. — Мені шістдесят літ, я пішла мити підлоги. Але тут сотки молодших, що також хотять мити підлоги, і я не могла дістати роботи. А Ліля Бушменка боїться міського життя. Я брала її з собою по склепах і декуди інде, та дарма, вона ніяк не могла привикнути. Отак ми мусіли сидіти дома, голодуючи потроху.
— Родль почав шлятися по затилках і, курячи