свою ніби то загарливість, ішов дуже повільно, стаючи кожним копитом задньої ноги докладно в той сам слід, який зробило копито передньої ноги.
Нараз почулися ззаду оклики здивовання, остороги, обурення, а коли Морріссі обернувся, побачив здалека Клєрка, що стояв на своїй двоколісці, вимахував руками як божевільний і гнав щодуху, щоб випередити поїзд. Він прив'язав порядний дрючок як підойму під підтоку двоколіски замість лівого колеса, і гнав так одним колесом вздовж похоронного поїзду, байдужний на погрози та прокляття похоронних гостей.
— Морріссі, ти чорте! — верещав він червоний як каплун, ледве дишучи з лютости. — Хто перший на кладовищі — фунт штерлінґ заклад!
— Не хочу, — відповів Морріссі і стягнув віжки свого коня.
— Як то ні, коли я хочу! — ревнув Клєрк і, женучи наперед, ляснув своєю пугою коня з усієї сили.
Морріссі стримував коня, як міг, але «Луп'яр» не дав себе стримати. Він заржав незвичайно проразливо, немов у відповідь на виклик, і пустився щосили з усіма своїми поганими рухами доганяти Колліну. Деякі іздці підбадьорили своїх коней острогами, щоб перейняти Клєрка, і таким способом передня частина похоронного поїзду вірвалася в місто Баллярат, погнала вулицею Гофрі, наповняючи ціле місто заколотом і курявою.
На щастя Колліну догнали недалеко від головної вулиці, а ірляндці Делєй і О'Мара кинулися на Клєрка, що й сам був ірляндець і боронився, як розжертий пес. Вони повалили його на землю і зв'язали, потім кинули його зв'язаного в його двоколіску, О'Мара сів на нього і поводив кіньми, запряженими до неї, а Делєй, поганяючи втомлену і присмирену Колліну, тягнувся з самого заду поїзду. Процесія, що зупинилася була, щоб іще раз
