Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/48

Цю сторінку схвалено

невидима оркестра. Цим разом хлопець розпізнав скрипку, бубон з дрібними срібними брязкальцями і щось немов сопілку, але далеко голоснішу, чистішу від усіх тих сопілок, які він досі майстрував сам.

Здивований, причарований він зупинився без руху. Серце в нього билося, кожна жилочка в його тілі тремтіла як струни інструменту за потягом смичка.

— Ой, Боже мій! — скрикнув хлопець. — От якби то хто міг навчити мене грати так, як грають оті там.

В тій хвилині скрипка немов заговорила людським голосом, глибоким і поважним, а брязкальця, трясучися рясним дощем звуків, відповідали їй приємним, жартівливим сміхом.

Веприк не квичав уже. Савка міг тепер чути цілість тієї дивної оркестри. Ой, яка ж вона була гарна! Серед тихої ночі, під зоряним небом, серед безмежного степу музика, та ще й яка музика! Він ніколи не чув нічого подібного. Кожний звук був теплий, іскристий, немов прискав іскрами з якогось огнища; флейта співала і її голос лився по степу лагідний, м'який, мов пух квітів, мов добре слово, яким закохане серце промовляє до другого серця.

Пробігши значний шмат дороги так швидко, як це було можна з упертим та непокірним веприком, Савка нараз опинився перед несподіваною та незвичайною появою. Довкола великого вогнища він побачив рух якихось людей зі смаглявими лицями та кучерявим волоссям. Казанок завішений на залізнім триніжку хитався над вогнем; великий віз, накритий полотняною будою, займав осередок освітленого місця. Діти зовсім голі, дівчатка й хлопчики всі переверталися перед вогнем і бавилися з великим ведмедем, що мав на собі ланцюг у ніздрях і відповідав на їхні крики комічним рухами і глухим буркотанням, а далі, освітлені фантастичним блиском вогнища, жінки, також мало не голі, стояли мов розхрістані відьми, мов пекельні привиди; ще трохи далі величезне шатро, сперте на віз, простягало до землі свої фалди з подертого полотна, полатаного, почор-