кенґуру та ще в таку ніч, як оця, і в таких місцях, де вони не можуть нічого знайти, крім голої землі. Таке то в нас: чим більше робиш, тим більше жадають від тебе.
І він почав плакати. Браунова вставила й своє слово. На її думку тато мав рацію, і нам треба таки піти, бо пшениця почала вже сходити.
— Ееет! — скрикнув Дев, хлипаючи, немов бажав сказати їй, щоб сховала свою пораду для себе.
Помалу й нерадо повиходили ми від теплої печі та огрітої хати за батьком у темну, холодну ніч. Це була страшна ніч. Пітьма стояла, як смола, густа й відразлива, а студено було, як у трупарні. І пробуй же тут заборонити кенґуру, щоб не пасли нічого. Вони повигризали вже всю пшеницю, кожне стебельце, і до того всю траву. Що гризтимуть тепер нас самих чи упряж на плугах, цього ми не могли збагнути. Ми поштовхувалися в пітьмі один за одним, позастромлявши руки в кишені штанів. Батько йшов попереду, а бідний Джо з голими литками і без ходаків позаду. Раз-по-раз він наступав на сухий будяк, а коли сідав на землю, щоб повитягати колючки з ноги, то сідав нехибно на інший будяк. Коли йому вдалося переступити будяк, то мусів ударити ногою або в пеньок або в камінь. Джо заходився голосним плачем, але вітер ревів ще голосніше і не переставав завивати.
Очікуючи на Джо, Дев воркотів:
— Чорта з два з таким татом! Яка біда приперла його витягати нас із хати в таку ніч!
Батько недобачав добре в пітьмі, а особливо цієї ночі. Тому він наскочив на старого коня, що опершися шиєю на пліт, мабуть, задрімав при виді люцерни. Ця немила стріча задала обом великого страху. Батькові ще не так дуже, бо він тільки перевернувся горілиць догори ногами, але коняці зробилося так, немов би його чорт попхнув: він повалився на пліт і заплутався всіма чотирма но-
