Нараз Джо закричав не своїм голосом, і поки хто міг зупинити його, вирвався і скочив униз. Він кричав, падаючи, та швидко ми почули, як він гепнув у середину комашні на поміст. Якусь хвилю бачили ми ще його лице, біле як місячне світло, а потім прокляті тварі покрили його доразу, і було видно тільки купу повзуючої комашні — і був колись мій приятель Джо — і була папуга і був капітанський пес…
— Алеж моя Джені, це ж справді смішно, попасти в таке становище! Твій муж, моя жіночко, не згиб так, як бідний Джо, справді не згиб. Він дочекався постелі на поштовому пароплаві і корабельного лікаря і пристійного похорону з кулею на ногах — «І він сказав мені, пані Тріґґова, що йому було дуже погано, коли Джо упав, і сказав мені: кохай Дженні, щоб взяла собі мій посаг і хлопчикові дала ім'я Бен. Не називай його Джо, бо Джо погиб від комашні. А другого ранку вся залога поприв'язувалася на шнуркових драбинах, куди загнала їх тривога, — а Тріґ, твій бідний муж, що вмер на пароплаві, поглядав на поміст і бачив кістки з руки свого приятеля, все м'ясо з неї чисто обгризла комашня».
— Чи затямите це все, капітане? Запишіть собі це. Джо погиб, а потім, здається, подув вітер. Тямлю трохи, як він грав у вітрилах, і як я прив'язував себе високо на щоглі, і як повзуча комашня гризла дерево і…
— Агов, агов! — а де ж місяць? Все покрили хмари, надходить вітер — спускайте вітрила! — Еге, еге, капітане, коли буря захопить нас з розпростертими вітрилами, то корабель з люками і з усією комашнею перевернеться. А це що? Боже! Тепер надходить! Держи! Держи!
— Дайте руку, капітане, мій курс скінчений. Спасибі, що взяли мене! — ви відійшли від свого курсу, друга лінія випередить вас у тій подорожі.
