нах. Нас усіх страшенно мучила спрага; спека була нестерпна, а довгонога комашня раз-у-раз сціплювалася в огидні клубки. Ми боялися, що вони полізуть по линвах, але, попробувавши дряпатися по них, мокрих від дьохтю, вони відверталися. Ми бачили, як мурашки бігали по бортах корабля та по колесах і спицях кермового колеса, раз-у-раз борючися та кусаючи. Роями вони влазили на компасову будку, а деякі довгі потвори падали горілиць на поміст, світили білими черевами і тріпали в повітрі десятками ніжок. Ми почули вереск Ніль Гансенової папуги напереді корабля і догадалися, що комашня добралася до неї. Ледве могли ми здержати Ніля, щоб не злазив і не біг рятувати її. Потім капітанів песик почав гавкати і скиглити в каюті, знак, що повзуюча комашня добралася й до нього і ми чули, як він гарчав і скиглив і скакав, поки не затих зовсім. Ми знали, що ніяк не позбудемося цієї комашні, а капітан висловив думку, чи не спалити б корабель. Із нього почав іти обридливий комашиний сопух, від якого нам робилося млосно; він ішов головно із кухні, в якій горів вогонь і варився гороховий суп. Здається, що комашня цілими купами валилася в огонь. Джо робився чимраз слабшим і слабшим і говорив про те, що хотів бути дома. Від часу до часу дехто з матросів піднімав сигналову хоругов, але жадного судна не було видно.
Потім настала ніч, і тих перших кілька годин, поки не зійшов місяць, були страшними в пітьмі. Побіч мене вмирав Джо, а під ним лазили й лазили незліченні тварі. Кожної хвилі чути було, як один або другий з людей кидався і бив по собі руками стріпуючи комашню, що налазила на нього. Коли піднявся місяць нам стало ліпше: ми могли бачити один другого, а капітан почав співати, щоб додати нам відваги, і сказав, що ми стоїмо на шляху пароплавів, із яких певно один побачить нас.
