— Ні.
— Добре так. Стережіться кругляків? При вітряній тиші вигріває в них сонце всю мерзоту. Чи ви під час тиші ніколи не відчиняли люк?
— У нас пароплав, товаришу.
— Знаю це, — чую клекіт машини. — Скажіть, що я вмер, щоб Дженні могла дістати мій посаг. — Я вмер, умер, умер…
— Боже, мій! Дівчино, хто би подумав, що ти, бувши прачкою, могла заробити стільки грошей? Пані Тріґ, прачко, не плач! Тепер я дома і не попливу ніколи більше з кругляками. Будь здорова, моя дівочко! Боже мій! Як то було гарно, коли ти обіймала мою шию своїми руками! — Як? — що мовиш? Он куди? Благослови тебе, Боже, дівчино, — і того другого, що візьме тебе. Але слухай, коли матимеш хлопчика, назви його Джо. Не кажи нічого, я щасливий як чорт — «Лявра Май», пане, в повороті, так. Що, до лиха, шкрябає і шуркає корабельний слуга по підлозі? — Аджеж це не та сама проклята яхта!
Він почав губитися в беззв'язних обривках речень, кожне в іншім тоні, що нарешті перейшли в незрозуміле муркотання. Навіть коли замовк, можна було слідкувати за хоробливою діяльністю його мізку по невимовлених думках, що скорими змінами виразу перебігали по його лиці. Обидва глядачі даремно силкувалися вияснити собі все. Потім капітан прошептав щось до лікаря, а цей недовірливо похитав головою і мовив:
— Не думаю, щоб це що помогло.
— А я думаю, — мовив капітан, — я вже бачив не раз таке. Це доведе його до ясности.
І як тільки міг найголосніше, викрикнув над самим вухом хворого капітанську команду до обертання корабля. Хворий здригнувся і в тій хвилині вернулася його притомність і він промовив:
— Так, так, пане капітане.
