що лінивіший від інших досі ще купався в калюжі. Розбуджений хлопцем Рудько, бачилось, зрозумів його смуток; задерши хвоста, вітрячи носом, він кинувся в бур'ян.
— Шукай, шукай! — повторював Савка плачучи.
Пес і хлопець бігали по степу. Минали години, сонце хилилося на край обрію, а веприків ані сліду. Як то? Згубилися? Вкрадено? Ой, аж тепер будеш знати, як грати серед свиней і збирати перли, що падають з неба! Переляканий, задиханий хлопець вернувся до могили, де все ще застав одного веприка, що лежав простягшися на краю калюжі. Він зняв із себе шкіряного пояса, що замість оздоби був надітий поверх широкого червоного пояса, тихенько наблизився до сонної скотини і зав'язав вузол на одній його задній нозі. Хоч цю останню скотину мав оце в руках; але згубивши три інших, що мав робити тепер? Вертатися до батьківського дому? Вертатися, щоб там його забили на смерть, його і його пса, якого він любив більше, ніж батька? Що за розпука! Ні, він не вернеться додому; піде в степ і першому ліпшому, кого зустріне, він розповість про своє нещастя, попросить у нього захисту й опіки для себе і для Рудька, а у відплату за той захист дасть йому свого веприка. Ось як! Вирішивши так, він пустився йти навгад, ведучи на ремені веприка у супроводі пса.
Синяві присмерки спускалися на степ й затемнювали його; декілька зірок уже визначились на тихім, блакитнім небі. Щоб потішати себе, Савка витяг сопілку, яку називав бджолою. Він приготувався заграти щось таке, що плаче, коли нараз вітер доніс до нього запах диму і далекі голоси дивного інструменту.
Що це таке? Що за диво? Чи це степ заграв, чи може злий дух самоти, що любить заманювати запізнених мандрівників? Хлопець зупинився надслухаючи. Музика, ослаблена через далекий простір, бреніла безупинно.
— Хто це може грати? — запитував себе Савка. — На цьому боці нема ні села, ні хутора, ні хати, нічого…
