— Оце все тітусю! — промовила дівчина, зложила листа і поклала його на виблідлий червоний обрус, яким покритий був стіл.
— Ну, та й доскочив вже він становища! — промовила мати по короткій задумі.
Дівчина не відповіла нічого. Вона взяла наперсток на палець і пішівку до рук, у якій вишивала дірки для ґудзиків. Кожний штих голки був досі одним кроком, що зближав її до сповнення найлюбішої мрії, тої мрії, яку знівечив оцей лист.
Мати, затоплена в своїх власних думках, не звертала уваги на дівчину.
— Старий дім трохи обшарпаний. Треба зірвати щось із своєї ощадности і послати йому шлюбний подарунок, а потім купити дещо, щоб довести до порядку нашу стару домівку. Він з своєю жінкою могли б колись приїхати відвідати нас, і ми повинні б не зробити йому стиду. Коли він тепер пастор.
Вона на хвилю перервала свої міркування і глянула на дівчину з якоюсь сумовитою тугою.
— Коли писатимеш йому, моя дитино, то скажи йому, що посилаю йому гроші як шлюбний подарунок. Не в позику. Це так ліпше випадає. І можеш сказати йому, що ми влаштуємо свою хату наново. Ти можеш надто натякнути йому, що я рада б побачити його — ні, не так його, як його жінку.
Дівчина урвала нитку, зав'язавши ґуз у своїм шитві, і почала складати пішівку.
— Оця готова. Цур їм, тим ґудзикам! — промовила звільна.
— Тобі не жаль, Маґдусю? — запитала мати.
Маґдуся спом'янула зламані присяги вірности і відповіла різко:
«Коли Вам не жаль, то кого мені жалувати?»
