— Спочинь тепер, — сказав він, — я заграю на сопілці. Заграю тієї, що плаче, слухай!
Мелодія поплила звільна, сумовито. Савка не зупинявся. На крилах пісень його дух відлітав. Куди? або він знав? Він блукав очима в далечині, сказати б, він гнався за тонами, що втікали, що щезали перед ним у просторі, так як світло віддалюється і гасне.
Концерт тривав довго. Сонце вже підбилося геть угору. Знеможений денною спекою Рудько, простягшися в тіні будякових стовбурців, спав і хріп; бджоли, прилітаючи здалека, збирали з квітів щорічну данину; метелики своїм мовчазливим летом хвилювали прозоре повітря, а Савка не переставав грати. Та коли спека ще дужче змоглася, він також почув, що ломить його сон; його пісня тяглась жалібно і легенько стихала, нарешті замовкла, сопілка вислизнула з рук і зсунулася на землю, отяжіла голова хлопцева похилилася на бік Рудька. Савка заснув.
Продовжені тіні великих будяків означали досить пізню пору дня, коли він прокинувся. Він повів очима по степу, як раптом у його душі віджила згадка про веприків, повірених його доглядові.
— Ай, а веприки? Де мої веприки?
Він не знав, Рудько знав ще менше. Хлопець пригадав собі, що бачив їх, як купалися в болоті калюжі, але тепер бачив там лише одного, а де ж три інші?
— Рудьку! — крикнув розпучливо хлопець.
Збуджений зі сну пес скочив на задні ноги.
— Рудьку, — кричав Савка, — веприки пішли кудись, а ти не бачив нічого!
Пес потряс вухами, пошкрябав бік і дивився на свого господаря.
— Шукай! — сказав Савка, — шукай, а то мене заб'ють на смерть… і тебе також, не чув хіба? Шукай!
Він свиснув щосили і показав псові останнього веприка,
