Маємо тут не менше всього, як у Гражданах. Вже двадцять літ, як ми тут спочиваємо всяке полуднє. І за рік, слава Богу, не хибне нам нічого, хоч би нас було й десять.
— А скільки ж вас там е?
— Ходи сюди та почисли нас! — крикнув Баша. А потім каже товаришам: — Не бійтеся, надокучить їм, а коли ні, будь-що-будь, якось продеремося і вернемо додому здорові і веселі. Тільки рушниць пильнуйте, щоб вам були в кожній хвилі готові: котрий турок до ями, з того зараз падло!
Почали турки вкидати в яму каміння і вбили Андрія. Потім нанесли копицю сіна, запалили і вкинули в яму. Степан і Іво поприв'язували себе в щілинах печери, щоб не попадати і не згинути від каміння або від вогню.
Турки поставили два гурти сторожів: село Барани один вечір, а Микуличі долішні і горішні — другий.
Третього дня після того Міло Антович і Лукич сюди не туди, зі скелі на скелю, з чагара в чагар — і дома.
— Міло, а де твоє товариство? — питали люди. — Пригнали дещо?
— Не питай нічого! Все ми покинули, що було зачали гнати. Оточили нас, мов погана тічня. Десь так було коло півночі, чи вчасніше, хрін там знав годину. Ми два шпигнули, а тамтих турки нагнали до тієї печери. Чи їх там заперли, чи їх борше порубали, але гнали їх у той бік. Більше Міло не знає нічого.
В неділю перед Різдвом Мара, сестра Степана Баші, що жила замужем у Сельцях на турецькій границі, прийшла у Вир вся в чорній одежі, заплакана, з розплетеними косами. Збіглися довкола неї люди. А вона до старшини:
