Обскочили їх.
— Що тепер робити? — питає Міло.
— Що? Лишайте худобу до дідька, а я кину й оцю голову (Степан очевидно ніс з собою голову вбитого пастуха, на знак свого геройства), щоб було ногам легше! І біжімо догори поміж Печурицею і Добрими Водами!… Де ви? живо, щоб ніхто не згубився! Коли почнуть стріляти за нами, стріляйте на блиск! коли б нам тільки добігти та вхопитися у оту печеру, скочимо в неї і простоїмо до вечора, поки все втихне, а ніччю гайда додому. Біжіть, не підводячи голови! Ви не йдіть купою, а вроздріб, щоб нас не повбивали.
Гомін, крики, грюкають рушниці, дійсна битва.
— Ні, Степане, на Матір Божу, — благав його Міло, — не йди у ту печеру! За нами купа озброєних, — боюся, щоб не було гірше.
В тій хвилі постріли розділили гайдуків: Міло і Лукич направо, назад у долину Можури, аж над море; Степан, Іво і Андрій попри Лисинь, просто до печери.
Цього ранку на верхах гір випала пороша. Турки за слідами: чуп, чуп, чуп — просто до ями. Обступили її здалека. Яма полога, з двома гирлами: одно відкрите на схід, друге на північ. Аліл Брагов і Селім Смаїлов з села Микулича приступили ближче. Цікаві понахилялися просто над ямою, повстромляли голови.
— Але їй-богу, тут нікого нема! Це були ваші сліди!
Бум! бум! — грюкнули з ями рушниці. Аліл і Селім тільки п'ятами накивали своїм товаришам і стрімголов попадали в яму.
Тоді давай кликати:
— Гей, ви люди, вилізайте, на сто Божих вір!
— Гей, ви, турки. Йдіть собі з Богом! — гуде голос із ями. — Або стійте тут, коли ваша воля. Це наша хата. Ми приготовилися на таку пригоду.
