Степан, невлучений кулею прискорив і догнав його.
— Јо Паш Зоти! (Бійся Бога, не бий!) — скрикнув пастух.
Та в тій хвилі Степан відрубав йому голову і завернув товар у гори. Пов'язали худобу поясами та воловодами, що їх про таку потребу Антович усе мав намотані на собі. А коли добре смерклося, рушили стежками понад Печурицю. Степан і Міло передом, решта підганяють. Зупинилися. Надслухують.
— Гей, Бецько Катланов! — чути голос у селі.
— Чую!
— А прийшла твоя худоба до дому, чи не прийшла?
— Та от іду по неї! А хіба є що недобре?
— Та у нас дасть Біг — ані пастуха ані худоби.
— Бігме Боже, говорили наші, що бачили пізнім вечером, як п'ять хлопа поспішало в гори і гнали худобу, але то не були наші з торгу.
— Присястобоже, це чорногорці! Не хто, як вони! Я вже з ліхтарнею ходив, чи не подиблю їх, кричав, та не чути нічого!
— Почули нас! — каже Міло.
— Не бійтеся, а рушайте живо! Втечемо! — додає їм духу Степан.
А тут по селу крики: гей! гей! гей! на кожнім куті.
— Гей, Сульо Дрляне! Добрий вечір!
— Дай Боже й тобі!
— А що там чути з того боку, де Тахирова хата?
— Го! Джаври, небоже, забрали Тахирову худобу і втекли попри Юсуфову хату через чагарник доріжкою! Швидко вийдуть із яру. Хотімо за ними, з інших боків наші вже біжать.
— Іду, брате, йду!
Зацокали рушниці з кожного кута: лусь! лусь! брязь! брязь!
