— Рудьку, — сказав хлопець, — пора би нам спочити! Присядьмо та поснідаймо.
Від буханця хліба, який дала йому мати, Савка відломив частину для себе, а частину для пса і на час сніданку забув про веприків.
Скінчивши снідання, хлопець добув свої сопілки, розложив їх на траві, починаючи від найкоротшої і найгрубшої, а кінчаючи найдовшою і найтоншою. Він попробував їх пальцями одну за другою і проговорив тихо назву кожної з них.
— Джміль, бджола, покропивка, жайворонок, соловей. Ось і всі.
Вдивляючися в інструменти, напружено вслухаючися в їх звуки, що припливали з подувом вітру, він сидів задуманий.
— Бачиш ти, — промовив, — соловей має потрійний голос, немов три слова, а сопілка не може вимовити їх. Ой, знаю добре, що не вимовить, бо в неї нема солов'євого розуму.
Довгу хвилину він дув у сопілку і по даремних зусиллях, щоб передати спів пташини, зупинився зневірений. Пес дивився на нього.
— Рудьку, Рудьку! — крикнув хлопець, — це не так треба грати. Соловей не так співає. Ану я попробую голосом. Рудьку, послухай трьох слів солов'їних!
Він кинув у степ першу фразу мов протяжний свист пташини, потім другу, що покотилася прудко, і нарешті третю, що тремтіла мов тріолет. Пес нащурив вуха, а коли заохочений цим знаком Савка продовжував свій концерт, Рудько почав озиратися цікаво, а далі кинувся нишпорити по високім бур'яні, шукаючи пташка, який, здавалося йому, був десь близько. Щасливий, урадуваний своїм успіхом, маючи в Рудькові такого слухача та непомильного суддю, Савка наслідував то солов'я, то покропивку, а обдурений пес слухав з чимраз більшим зацікавленням і раз-у-раз нишпорив, махаючи хвостом. Радість Савчина була величезна — своїм свистом він захопив наївну звірюку.
