Двадцять четвертого падолиста того самого року вечером хто би був коло Бара о третій годині по-турецькому, був би побачив гайдуцьку купку з п'ятьох людей: Степана Башу, його братанича Андрія, Іва Лекича, Івана Лукича і Міла Антовича, позавиваних у різнобарвні пледи по-шестанськи, з торбами через плечі, в котрих навіть австрійські фінансисти не знайшли б нічого, хіба по доброму кусневі житнього хліба. Ножі з білими черенцями позатикали за пояси, рушниці в руках, одягнені в арнаутський одяг, шаравари і опанчі, на голови понадівали білі клачані, а навколо них пообв'язували невеличкі пальми — достотні турки. Коли переходили через річку Бунар, нагнали з десяток візників, що гнали вози з набором з Пристані до Бара.
— Мрамија мир, побро! Ку пошкок таш! (Добрий вечір, браття! Куди йдете?) — по-арабськи заговорив Баша.
— Мир севјен. Пошком пр'шпи! (Щастибі вам! Ідемо до дому) — відповідають ті рівнодушно, думаючи, що це шестани йдуть від черги на зимівлю.
Ліворуч у передмістю і в місті Барі видно світла, мов ілюмінацію, а праворуч море розвернулося перед очима, блискотить під погідним небом у яснім місячнім світлі. На вежі вибила третя.
З мінарету чути голос ходжі (мусульманський церковник), як виспівує вечірню молитву. Мерехтять зорі. Тільки десь-не-десь перепелиця з-під оливкового дерева з лаврового корча фуррр! і перелякає нашу компанію.
— Куди ж ми тепер? Як думаєш, Міло? — запитали товариші, коли дійшли до Залєва.
— Я би радив через отой ярок. Там є джерело, повечеряємо, бо у мене вже й ноги заболіли і жили під колінами болять з голоду. Адже від Созини шмат дороги! А якби нам дуже спішно було, то
