лю страшну, бо був давніше у графа прислужником. І це робило йому жорстоку приємність, коли я, бідна дівчина, аж не знала, де дітися з переляку від тих слів, що неначе виходили з-під землі. Ті немов підземні слова оповідали страховинні історії, яких зв'язку я ніколи не розуміла і які помалу зовсім забула та які в часі танку знову живо виринали в моїй душі. Так, як у часі танку виринали в моїй душі дивоглядні спогади, я забувала себе саму і мені здавалося, що я зовсім інша особа і мене мучать усі муки та секрети тієї особи. Та коли я переставала танцювати, все знову гасло в моїй пам'яті.
Говорячи це, звільна, мов із запитом, Лявренція стояла передо мною біля каміна, де вогонь палав чимраз приємніше, а я сидів у фотелі, де звик сидіти її старий муж, коли вечером на сон грядущій оповідав їй про свої битви. Лявренція вдивлялася в мене своїми великими очима, немов питала в мене поради; вона похитувала головою в такій сумовитій задумі, що мене обкидало благородне, любе співчуття до її долі; вона була струнка, така молода, така гурна, ота лілея, що виросла з могили, ота дочка смерти, ця мара з лицем ангела і з тілом баядери!… Не знаю, як це сталося, може під впливом фотелю, на якім я сидів, але мені видалося нараз, що я старий генерал, що вчора на оцьому місці описував битву під Єною і що я мушу кінчити його оповідання, і я промовив;
— По битві під Єною піддалися впродовж кількох тижнів майже всі пруські фортеці без добуття меча. Насамперед піддався Маґдебурґ; це була найсильніша фортеця, що мала триста гармат. Чи це не ганьба?
Але панна Лявренці не дала мені говорити далі. Весь смутний настрій розвіявся з її гарного лиця, вона зареготалася як дитина і скрикнула:
— Так, це ганьба, більше як ганьба! Якби я була фортеця і мала триста гармат, я б не піддалася ніколи!
А що панна Лявренція не була фортецею і не мала трьох сот гармат…
При цих словах Максиміліян раптово перервав своє оповідання і запитав стиха:
