Він копнув ногою пса і випхав хлопця за ворота. Мала громадка рушила, пішла. Савка поспішав вийти на степ. Ох, степ! Який він був гарний під золотим промінням цього ранку! Залитий світлом і росою, тремтючий усіма голосами, що неслися в безконечність, він розкривав перед Савкою світ невловимих мрій і гармоній летючих мов сонний привид. Осяяний сонцем простір розлягався широко-широко як спокійне море, широко і далеко як небо, де золотисті головки квітів та козельцю виглядали мов зірки, що впали з неба на землю. А самота була така глибока, спокій був такий величний. Лише легесенький вітер бігав по росі, лише невидимі співаки голосили пісню життя і щастя.
На цей вид Савка зупинився на хвилинку. Він не аналізував того, що бачив — такий спосіб думання був недоступний йому, — він відчував. Бальзамічний подих поля, пташки, що розмовляли з Богом, роса, що запліднювала землю своїми слізьми, і квіти, що пили росу, — вся та велична поема природи разила його душу темну, та проте багату всіма силами нерозвитими, але дужими; його обхопила якась невідома течія, що надходила десь із далека і розливалася над ним, як сонячне проміння розливалося над степом. І як степ приймає те проміння, не знаючи звідки воно йде, родить квіти, не знаючи пощо, так само й Савка приймав ту таємну течію, а вся його істота співала, тремтіла та рвалася до чогось світляного та невідомого.
— Рудьку, — сказав він до пса, — бачиш? Підемо далеко, далеко, дуже далеко! Степ великий.
Рудько підскакував з радости; уважніший від свого пана, він зганяв докупи непокірну черідку всякий раз, коли бачив, що вона розходиться та не хоче слухати.
Під полудень вони отак дійшли до стіп високої могили, з вершка якої можна було окинути оком величезний простір рівнини. Озерце води, утвореної з весняних дощів і захищеної від сонця густим зіллям, вилискувалось недалеко від могили і відбивало в собі синяву неба.
