її так звана мама ніколи не була замужем.
— Не була замужем? — скрикнув я. — Аджеж я сам у Лондоні бачив її у грубій жалобі по свіжій смерті мужа.
— О, — відповіла Лявренція, — вона носила цю жалобу цілих дванадцять літ, щоб збуджувати людське милосердя, а може й на те, щоб привабити якого другого жениха; надіялася під чорною фляґою вплисти швидше до подружньої пристані. Але аж смерть змилувалася над нею, і вона вмерла на вибух крови. Я ніколи не любила її, бо вона все давала мені більше товчеників як хліба. Але карлик надумав собі, що я мушу стати його жінкою, а коли його надії розбилися, то й він став у одну лаву з матір'ю — кажу "матір'ю" за звичкою — і обоє мучили мене на спілку. Все виговорювали, що я дармоїдка, що вчений пес тисячу разів більше вартий від мене і мого кепського танку. І вихваляли пса на мій кошт, величали його під небеса, голубили його, давали йому солодкі харчі, а мені кидали недоїдки. Пес — казали вони — це їхня найкраща підпора, він веселить публіку, яка ані трохи не цікавиться мною; пес мусить годувати мене своєю працею, а я їм ласкавий хліб пса. Проклятий пес!
— О, не кляніть його більше, — перервав я її сердиті слова, — той пес уже згинув, я сам бачив, як його вбито.
— Вбито бестію! Так йому й треба! — скрикнула Лявренція і підскочила, а все її лице запалало пурпуром.
— І карлик також уже небіжчик.
— Карлик Тірліті? — скрикнула Лявренція радісно. Але ця радість звільна щезла з її лиця, і м'яким, майже сумовитим голосом промовила нарешті:
— Бідний Тірліті.
Я не потаїв перед нею, що карлик у годині своєї смерти дуже гірко жалувався на неї. Тоді вона попала в дуже пристрасне зворушення і, клянучи дух і тіло, запевняла мене, що мала намір вивінувати карлика якнайкраще, обіцяла йому річну пенсію, аби лише захотів жити тихо та скромно десь на провінції.
— Але він був такий честолюбивий, — додала Лявренція, — і хотів жити в Парижі і навіть тут, у моєму готе-
