якраз пустилася всідати до нього. Цей голос шпигнув мене в серце, добре відомий мені скісний позирк знову облив мене чаром, і я, мов у сні, опинився біля панни Лявренції в м'якім, теплім повозі. Ми не говорили ані слова між собою, та й годі нам було порозумітися, бо повіз торохтів по паризьких вулицях з громовим гуркотом дуже довго, поки нарешті не спинився перед великою брамою.
Слуги в блискучій ліберії світили нам на сходах угору і потім вздовж цілого ряду покоїв. Покоївка, що з заспаним видом вийшла нам на зустріч, промимрила з багатьма перепросинами, що тепло лише в червонім покої. Давши покоївці знак кивком, щоб віддалилася, Лявренція промовила зі сміхом:
— Припадок завів вас сьогодні далеко… Лише в моїй спальні тепло.
В тій спальні, де ми швидко опинилися самі, палав дуже сутий вогонь у каміні, і це було тим благотворніше, бо покій був величезний і високий. Це велика спальня, яку радше слід було назвати спальною залею. Вона мала в собі щось дивовижно пустинного. Меблі і декорація, все мало на собі печать того часу, якого блиск тепер так огорошує нас і якого величність тепер видається нам такою сухою, що його реліквії викликають у нас якийсь несмак або навіть таємничий усміх. Говорю про час цісарства, час золотих орлів, високошумних пір'яних китиць, грецьких зачісок, великої слави, воєнних богослужень, офіційної безсмертности, яку декретував Moniteur, континентальної кави, яку роблено з цикорії, кепського цукру, який фабриковано з буряків, і князів та воєвод, яких роблено зовсім з нічого.
Ми сиділи біля каміна в любій розмові, і вона, охаючи, розповідала мені, що вийшла заміж за старого бонапартівського вояка, який щовечора на сон грядущий усолоджує її описом одної зі своїх битв; перед кількома днями, заки від'їхав, описав битву під Єною; але він дуже слабий і ледве чи дотягне до московського походу. Я запитав її, чи давно помер її батько, та вона засміялася і призналася, що ніколи не знала свого батька, і що
