словити свого здивування, що панна Лявренція, яка тепер стала великою панею, не дбає про нього. Ледве я назвав це ім'я, попав карлик у колисці в страшні судороги і прошептав своїми білими губами:
— Невдячна дитино, яку я виховав, яку хотів зробити своєю дружиною, яку я вчив, як поводитися серед великих світу цього, які жести робити, як усміхатися, як у дворі кланятися, як репрезентувати… Ти добре використала мою науку, ти тепер велика дама, маєш повіз і льокаїв, і багато грошей, і багато гордости, і ані крихти серця. Дозволяєш мені тут умирати самітно, в нужді, як Наполеон на острові св. Олени! О, Наполеоне, ти ніколи не любив мене!
Далі белькотав ще щось, чого я не міг зрозуміти. Потім підвів голову, зробив кілька рухів рукою, немов фехтувався з кимось, трохи чи не зі смертю. Але косі того противника не опреться ніхто, ані Наполеон, ані Тірліті. Тут не поможе ніяке відбивання. Охлялий, мов переможений, карлик знову опустив голову, дивився на мене довго якимось несказано замогильним зором, заспівав нараз як когут і сконав.
Його смерть засмутила мене тим дужче, що покійник не дав мені ніякої ближчої інформації про панну Лявренцію. Де ж мені тепер віднайти її? Я не був ані закоханий у неї, ані не почував поза цим великої прихильности до неї, а проте якась таємна жадоба шпигала мене і заставляла шукати за нею скрізь. Коли було ввійду до якогось сальону і окину оком усе товариство, а не знайду добре знаного мені обличчя, то зразу ж трачу увесь спокій, а щосб наче гонить мене геть.
Роздумуючи про те чуття, стояв я раз коло півночі при відлюднім вході до Великої Опери, дожидаючи повоза, дуже сквашений, бо власне падав сильний дощ. Але повоза не було, властиво були повози, але чужі, і їх властителі залюбки сідали до них, а довкола мене звільна робилося порожньо.
— В такім разі їдьте зі мною! — промовила дама, що щільно завуальована чорною мантилею, також стояла якийсь час біля мене, очікуючи свого повоза, а тепер
