льбаси, одягнені в рожеві трико, мали дуже чорні, може фальшиві, фаворити і махали понад головами дерев'яними, в середині порожніми булавами. Коли я запитав у них про карлика, про якого також голосила афіша, відповіли, що вже чотири неділі він не показується через щораз більше нездужання, але я можу бачити його за оплатою подвійної вступної ціни. Як радо платить чоловік подвійну вступну ціну, щоб бачити приятеля! Ах, а свого приятеля я застав на смертній постелі. Ця смертна постіль була властиво дитяча колиска, і в ній лежав бідний карлик з жовтим, висохлим, старечим лицем. Може чотирилітня мала дівчинка сиділа біля нього, колисала ніжкою його колиску і приспівувала при тім насміхуватим голосом:
— Спи Тірлітіночку, спи!
Коли карлик побачив мене, витріщив яко мога широко свої шкляні, виблідлі очі; сумовитий усміх промайнув по його білих губах. Здавалося, що він зараз пізнав мене, подав мені своє висохле рученя і прохарчав ледве чутно:
— Старий друг!
Справді, в оплаканому стані застав я старого хлопчика, що ще на восьмому році життя мав довгу розмову з Людовиком XVII, якого цар Олександер годував бонбонами, княгиня фон Кіріц саджала собі на коліна, якого обожав папа, а ніколи не любив Наполеон. Ця остання обставина турбувала нещасливого ще на смертній постелі, чи то, як сказано, в смертній колисці, і він заплакав над трагічною долею великого цісаря, що ніколи не любив його, та за те в такім сумнім стані скінчив на острові св. Олени, — "так самісінько, як я кінчу тепер!" — додав, — "опущений, не признаний, покинений усіма королями і князями, образ наруги над колишньою пишнотою!"
Хоч я й не міг гараз зрозуміти, як карлик, що вмирає серед велетнів, міг прирівнювати себе до велетня, що вмирає серед карликів, то все ж таки зворушили мене ті слова бідного Тірліті і особливо його безпорадний стан у смертній годині. Я не міг стриматися, щоб не ви-
