та ціломудрістю свого одягу творила вона любо зворушливий контраст із декількома старшими дамами, що перисто построєні, поблискуючи діямантами, сиділи біля неї і мелянхолійно виставляли на показ голі руїни своєї колишньої пишноти, місце, де колись була Троя. Вона виглядала все ще дуже гарно зі своєю чарівною сердитістю. Щось непоборне потягло мене до неї. Я нарешті опинився за її кріслом, палаючи жадобою поговорити з нею, але спинюваний несмілою делікатністю.
Отак стояв я мовчки за нею вже деякий час, коли вона нараз витягла квітку зі свого букету і, не озираючися, через рам'я подала її мені. Дивний був запах тієї квітки. Він обдав мене якимось незвичайним чаром. Я чув, що для мене щезли всі товариські форми, і був немов у сні, де робимо й говоримо багато такого, чому й самі дивуємося, і де наші слова набирають дитячого, пестливого і простого характеру. Спокійно, байдуже, недбало, як звичайно робимо зі старими приятелями, я схилився понад поруччя крісла і шепнув молодій дамі до вуха:
— Панно Лявренціє, а де ж ваша мама з барабаном?
— Умерла, — відповіла вона тим самим тоном, так само спокійно, байдуже, недбало.
По короткій павзі я знову похилився понад поруччя крісла і шепнув молодій дамі до вуха:
— Панно Лявренціє, а де ж учений пес?
— Побіг десь, куди очі дивляться, — відповіла вона тим самим спокійним, байдужим, недбалим тоном.
І знову по короткій павзі я тихесенько запитав її над саме вухо:
— Панно Лявренціє, а де ж Тірліті карлик?
— У велетнів на бульварі du Temple, — відповіла вона. Та ледве сказала ті слова знову таким же самим, але трохи підвищено байдужим, недбалим тоном, коли до неї наблизився поважний, старший чоловік високої, воєнної постави і повідомив її, що її повіз приїхав. Вона, звільна підвівшися з сидження, вчепилася за його рам'я і опустила товариство, навіть не кинувши жадного погляду на мене.
