капелюх кидав невелику монету. Він справді поводився дуже по-панськи, з достоїнством, нагадував добрі манери минувшини, і видно було по тім маленькім чоловіці, що виріс із монархами; тим дивніше було, що він час від часу, борзісінько забуваючи свою повагу, піяв мов простий когут.
Не можна вам описати, як я зажурився, коли раз три дні надармо шукав малого товариства по всіх вулицях Лондону і нарешті догадався, що воно мабуть покинуло місто. Нудота вхопила мене знову у свої олов'яні обійми і знов заціплювала мені серце. Нарешті я не міг видержати довше, попрощався з «мобом», з «чорними сотнями»[1], з джельтменами і фешенеблями англійськими, з чотирма станами держави, і подався назад до цівілізованого континенту, де перед першою білою запаскою першого стрічного кухаря припав на коліна з молитвою. Тут міг я знов як розумний чоловік пообідати і звеселити свою душу прихильністю несвоєкорисних осіб. Але панну Лявренцію я таки не міг забути ніколи; довго вона танцювала в моїй пам'яті, а в годинах самоти я ще часто мусів думати про загадкові пантоміни гарної дівчини, особливо про її надслухування прихиленим до землі вухом. І минула добра пора, поки дивоглядні мелодії тріянґула і барабана прогомоніли в моїх споминах.
— І це уся історія? — скрикнула нараз Марія, пристрасно підіймаючися на ліжку.
Та Максиміліян знов лагідно притулив її до постелі, значучо приложив вказівний палець до уст і прошептав:
— Тихо! тихо! Ані слова не говоріть, лежіть собі гарненько в спокою, аж вам доповім і хвостик цієї історії. Лише Бога ради, не перебивайте мене!
- ↑ Black guards — лондонські пролетарі та босяки.
