чорне волосся, що гладким овалом обхоплювало її скроні, порушувалося мов два летячі крукові крила. Це справді не був клясичний танок, але й не романтичний у тім значенню, якби сказав молодий француз школи Рандіеля[1]. Цей танок не мав у собі ані нічого середньовікового, ані нічого венеціанського, ані нічого горбатого, ані жадного сліду «танку смерти», не було в нім ані місячного світла, ані кровосумішки… Це не був танок, що силкувався забавити зверхніми формами руху, але зверхні форми руху видавалися словами якоїсь окремої мови, що хотіла сказати щось таке особливе. Але що говорив цей танок? Я не міг зрозуміти його, хоч які пристрасні рухи виконувала та мова. Іноді я тільки догадувався, що тут річ іде про щось страшенно болюче. Я, що звичайно так легко розумію значення всіх явищ, не міг ні за що зрозуміти цієї танкової загадки, а щось все надармо мацав за її змислом, тому певно винна була й музика, яка мабуть навмисно зводила на блудні стежки, силкувалася хитро збаламутити мене і все не давали мені прийти до ясности. Тріанґул мусьє Тірліті хитався іноді так зло радісно! А паніматка гримала так сердито в свій здоровенний барабан, що її лице з-поза хмар чорної шапки виблискувало як кривава північна заграва.
Коли товариство поплелося далі, я довго ще стояв на тім самім місці і міркував про те, що міг значити цей танок? Чи це був південно-французький або еспанський національний танок? На щось подібне натякав запал, з яким танечниця повертала сюди й туди свій стан, і те дике закидування голови взад, що надавало танечниці іноді вигляд тих нестямно смілих Бакханток, яких із зачудованням бачимо на рельєфах старинних ваз. Її танок мав
- ↑ Ежен Рандіель Renduel накладник у Парижі, що друкував твори романтиків.
