шилися самі, то довго дивилися мовчки одно на одного. В душах обох підіймалися думки, які одно перед другим силкувалося затаїти. Та нараз жінка вхопила руку чоловіка і покрила її палкими поцілунками.
— Бога ради, — мовив Максиміліян, — не рухайтеся так сильно і лягайте знов спокійно на софі.
Коли Марія сповнила це бажання, він укрив її ноги дуже старанно шалем, до якого вперед доторкнувся своїми устами. Вона мабуть постерегла це, бо радісно заморгала очима, мов щаслива дитина.
— Чи панна Лявренція була дуже гарна?
— Коли згодитеся не перебивати мене, дорога приятелько, і приречете мені слухати зовсім мовчки й спокійно, то розповім вам докладно все, що вам бажається знати.
Марія потакнула очима, і Максиміліян, усміхнувшися приязно, сів на кріслі, що стояло біля софі і почав оповідання ось як:
— Оце вже було вісім літ, як я їздив до Лондону, щоб пізнати тамошню мову і народ. Чорт би побрав той народ ураз із його мовою! Набере десяток односкладових слів у рот, розгризе, розжвакає, виплює, і це називає мовою. На щастя вони по своїй вдачі мовчазливі, і хоча завсіди дивляться на тебе з роззявленим ротом, але не мучать тебе довгою балачкою. Та горе тобі, коли впадеш у руки такого сина Альбіону, що відбув велику подорож і на континенті навчився по-французьки. Цей зараз хоче скористати з нагоди і пустити в рух набуті мовні відомості, і засипає тебе питаннями про всякі можливі речі, і ледве ти відповив на одно питання, то він вилізає з новим — чи то про твої літа, місце вродження, чи про те, як довго думаєш тут пробути, і певнісінький, що такою невідчіпною інквізіцією забавляє тебе як можна краще. Один мій приятель у Парижі може й мав рацію, твер-
