то правдиві відблиски від ідеальних ліній красоти не покриваються вже духовими принадами. А спільний усім гіпсовим відливам якийсь загадковий мороз, що при довшім огляданню нестерпимо морозить нашу душу: вони виглядають як люди, що лагодяться йти в якусь тяжку дорогу.
— Куди? — запитав Максиміліян, коли лікар узяв його за рам'я і попровадив із світлиці.
— І на що вам мучити мене тими поганими ліками, коли й так мені швидко вмирати?
Це Марія говорила ті слова саме, коли Максиміліян увіходив до кімнати. Перед нею стояв лікар, в одній руці держачи фляшку з ліками, а в другій маленьку чарочку, в якій обридливо пінився якийсь бурий плин.
— Дорогий друже, — скрикнув він, обертаючися до новоприхожого, — Це дуже добре, що ви прибули. Старайтеся намовити сеньйору, щоб зажила лиш оцих кілька крапельок. Мені спішно.
— Прошу вас, Маріє, — шепнув Максиміліян тим м'ягким голосом, який не дуже часто завважувано у нього і який виходив, здавалося, із такого зболілого серця, що хора в дивнім зворушенню, майже забуваючи про свій власний біль, узяла чарку в руку. Та поки піднесла її до уст, промовила з усмішкою:
— Але правда, в відплату за це оповісте мені потім історію про Лявренцію?
— Все буде, чого забажаєте! — кивнув головою Максиміліян.
Бліда жінка випила зараз те, що було в чарці, напівусміхаючись, напівздригаючись.
— Мені ніколи, — мовив лікар, натягаючи свої чорні рукавички. — Ляжте собі гарненько, сеньйоро, і як мога не рушайтеся з місця. Мені ніколи.
В супроводі чорної Дебори, що світила йому, він вийшов із кімнати. Коли обоє молоді люди ли-