Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/401

органів у великій катедральній церкві; і все довкола розширювалося чимраз далі і вище аж до таких колосальних розмірів, що вже не тілесне око, але хіба око духа могло обняти їх. У середині того простору носилася блискуча куля, а на ній стояв велетень, гордий, випростуваний — і грав на скрипці. Ця куля — чи це було сонце? Не знаю. Але в рисах велетня пізнав я Паґаніні, лиш ідеально гарного, облитого небесним сяйвом, усміхненого добротою і примиренням. Його тіло пишалося розкішною мужньою силою, ясно-синій одяг обіймав ублагороднені сустави. Стояв отак сильно і непохитно, величний образ божества, поводячи смиком по струнах, і здавалося, що все сотворіння послушне його тонам. Він був чоловік-планета, довкола якого крутився весь світ, визвонюючи мірно-врочисто блаженні ритми. Ті великі світила, що так спокійно ясніючи плавали довкола нього — чи це були небесні зорі, а ця дзвінка гармонія, що повстававала з їх рухів, чи це була музика сфер, про яку так багато незглибимого наговорили поети та пророки? Іноді, коли я, напружуючи всю свою силу, визирав далеко-далеко в замрячену далечінь, то здавалося мені, що бачу білі, розвіяні шати, якими обвинені колосальні мандрівники йшли з білими палицями в руках. І диво! Золоті головки тих палиць, це були власне ті великі світила, які я вважав зорями. Ті мандрівники сунулися широчезним кругом довкола великого скрипача, від тонів його скрипки розблискувалися чимраз ясніші золоті голівки їх палиць, а хорали, що лилися із їх уст і які я міг уважати за мелодію сфер, це була властиво лише невмовкаюча луна тонів його скрипки. Якась невимовна, свята сердечність чулася в тих звуках, що іноді тремтіли ледве чутно, як таємний шепіт над водою, то знов солодко страховинно густішали, мов голоси рогів у місячнім світлі, а потім нарешті загриміли непогамованими