Батьки Савки не знали, як довести до порядку цього непоправного волоцюгу. Бійка не помогала нічого, приймав її мовчки. Раз побитий, він сховався і не показувався, поки не зголоднів. Чим частіше його били, тим довше його не було дома. Та ось одного дня вся родина зібралася на нараду і, бачилось, винайшла радикальний спосіб, щоб поправити непоправного.
— Йому одинадцять літ, — сказав старий Салеюк, — і він не береться ні до якої роботи. В таких літах усі господарські діти працюють, а наш лише сором робить батькам. Завтра поставлю його до плуга, нехай поганяє воли.
Савка затремтів, почувши такий невмолимий засуд, його серце бунтувалося, але другого дня з великим батогом із ґудзуватого мотузка в руці він поганяв воли поперед свого батька, і почалася праця. Тримаючи в одній руці батіг, а в другій воловід, Савка бігав по борознах. А там у степу співав жайворонок, співали бджоли, все співало. Ой, мука!
— Гей, гей, волики! — кричав батько. — А в тебе нема рота, щоб крикнути, ти, шибенику, ти, дармоїде! Воли поснуть отак ідучи! Кричи, собачий хлопче!
- Гей, гей! — повторював хлопець крізь сльози, що затуманювали йому зір.
Кілька хвилин робота йшла, бачилося, як слід, але Савка розсіяної вдачі, легко забувався. В тій хвилині жайворонок піднявся під небо, а його голос лився згори сонячним промінням, благословляючи працю рільника.
— Тату, — сказав нараз хлопець, — чуєте?
— Що таке?
— Співає… падає мов дрібні перли.
— Гей, гей, драбуго! Будеш їсти перли, як не стане хліба.
Савка похилив голову і потюпав далі, а слідом за ним волікся його вірний Рудько. Це йшло так якийсь час. Нараз хлопець шарпнув раптово за налигач, що служив йому за поводи; перелякані воли метнулися вбік, плуг перевернувся, леміш вискочив із борозни.
