гах у нього волоклися важкі кайдани. За ним мелькало якесь лице, якого фізіономія вказувала на збиточну цапину вдачу, а довгі волохаті руки, що, бачилось, належали до неї, час-від-часу мов з підмогою доторкалися до скрипки, на якій грав Паґаніні. Іноді вони водили його рукою, що держала смик, і тоді якесь не то похвальне мемекання, не то регіт домішувався до тонів, що виливалися зі скрипки чимраз болючіші та кривавіші. Це були тони як спів упавших ангелів, що згрішили з дочками земними, і випхнені з царства блаженних, з лицями горючими соромом, летіли в безодню. Це були тони, в яких бездонній глибині не меркотіла ані потіха, ані надія. Коли святі в небі чують такі тони, завмирає похвала Богу на їх бліднучих устах, і плачучи вони закривають свої непорочні голови. Іноді, коли серед мелодійних звуків гри проскакувало неминуче цапине мекекання та реготання, бачив я в глибині сцени багато маленьких жіночок, що злобно-радісно похитували обридливими головами і, складаючи навхрест пальці в збиточній утішності, скребтали моркву. Із скрипки виривалися тоді голоси розпуки і страшні зітхання та хлипання, яких ніхто ще не чув на землі, і яких може ніхто й не буде вже більше чути на землі, хіба на Йосафатовій долині, коли заграють колосальні труби страшного суду, а голі трупи повилазять із могил і ждатимуть свого засуду. Але перемучений скрипаль потягнув раптом смиком так безумно-розпучливо, що його кайдани з брязкотом розскочилися, і його несамовитий помічник разом із осоружними почварами пощезали.
В тій хвилі сказав мій сусід, торговець кожухами:
— Шкода, шкода, у нього струна луснула. Всьому винні ті ненастанні pizzicatto!
Чи справді струна луснула на скрипці? Не знаю.
