вгору в золотосонячнім світлі. Але павук, павук може іноді зробити трагічний кінець таким метеликам. Чи прочувало це молоде серце? Тужливо зітхає ось один тон, мов прочуття повзучого горя, просмикається крізь найрадісніші мелодії, що промінням розсипаються із скрипки Паґаніні. Його очі заходять росою… З обожанням він падає на коліна перед своєю милою… Але ах, схилившися, щоб поцілувати її ніжки, він бачить під ліжком малого аббатика! Не знаю, чого йому було треба від того бідолахи, але ґенуезець поблід як смерть, хапає аббатика скаженими руками, надає йому чимало позаушників, а також поважне число копняків, врешті викидає його за двері, а потім видобуває довгий штилєт із кишені і встромлює його молодій красуні в саме серце…
Та в тій хвилі почулося з усіх боків: браво! браво! Одушевлені гамбурзькі панове й пані найгучнішими оплесками обсипали великого артиста, що власне скінчив перший розділ свого концерту, і кланявся ще з більшим ламанням та викривлюванням, як уперед. На його лиці, здавалася мені, скавучала ще благальніша покірливість, як уперед. В його очах визирала смертельна тривога, як у очах злочинця, засудженого на смерть.
— Божественно! — скрикнув мій сусід, торговець кожухами, дряпаючи себе поза вухами, — ця штука сама вже варта була двох талярів.
Коли Паґаніні почав грати наново, у мене заморочилося перед очима. Тони не перемінялися на ясні форми та кольори; навпаки, постать майстра поволоклася темними тінями, а із їх пітьми скомліла найрозкішними жалібними тонами його музика. Лиш деколи, коли маленька лямпа, завішена над ним, кидала на нього своє скупе світло, бачив я його виблідле лице, на якім одначе все ще не згасла молодість. Його одежа була чудна, розколена на дві барви, одна жовта, а друга червона. На но-
