ними до помосту, коли почав віддавати публиці нечувані поклони. В ламаних закривленнях його тіла було щось страшне, дерев'яне і при тім щось глупо-звіряче, так що при тих поклонах мусіла чоловіка поривати дивна охота до сміху; але його лице, що при яркім освітленню оркестри видавалося ще блідішим від труп'ячого, мало тоді благальний, так ідіотично покірний вигляд, що дрижуче співчуття перемагало в нас охоту до сміху. Чи він навчився тих компліментів від якого автомата, чи від пса? Чи цей благальний погляд, це погляд чоловіка смертельно хорого, чи може за ним криється насміх хитрого скупаря? Чи це живий, але близький сконання атлет, що має на арені згинути, як умираючий борець, і веселити своїми передсмертними корчами? Чи це може покійник, що виліз із гробу, упир зі скрипкою, що висисає нам коли не кров із серця, то в усякім разі гроші з кишені?
Такі питання миготіли в моїй голові, поки Паґаніні раз по разу кланявся публиці; та всякі такі думки мусіли раптом замовкнути, коли дивний майстер притулив свою скрипку до бороди і почав грати. Що до мене, то знаєте, пані, мій музикальний «другий змисл», мою натуру, що при кожнім тоні, який чую, бачу також відповідну тонічну фігуру. Відси пішло, що Паґаніні за кожним потягом свого смика приводив мені перед очі також видимі постаті та ситуації, що гучним образовим письмом оповідав мені різні яркі історії, що немов розточував передо мною барвистий танець тіней, у якім усе він сам зі своєю скрипкою був головною дієвою особою.
Вже при першім потязі його смика змінилися куліси довкола нього. Він стояв зі своїм нотовим пультом нараз у веселій кімнаті, удержаній у веселенькім неладі, з вирізуваними меблями в стилі пані Помпадур: скрізь невеликі зеркальця, золочені аморети, китайська порцеляна і в милень-
