шеві діла. Народ не знає, що чорт випозичив лише у пана Ґеорґа Гарріса його постать, і що бідна душа того бідного чоловіка сидить тим часом разом із іншим дрантям замкнена в скрині в Ганновері доти, доки чорт не віддасть їй знову тілесної коперти і не захоче супроводити свого майстра Паґаніні в достойнім виді, от приміром у виді чорного пудля, по світі.
Та коли Паґаніні вже тут у ясне полудне, ходячи під зеленими деревами по гамбурзькій алеї, видався мені досить казковим і дивоглядним, то як же мусіла вечером під час концерту збентежити мене його страховинно-чудернацька поява! Гамбурзький театр був видовищем цього концерту, а замилувана в штуці публіка зібралася вже вчасно і в такім числі, що я ледве здужав ще вибороти собі малесеньке місце біля оркестри. Хоча був день поштовий, то проте в чільних льожах я побачив увесь освічений торговельний світ, цілий Олімп банкирів і інших мільйонерів, богів кави і цукру, біля своїх грубих шлюбних богинь, Юнон із Вандраму та Афродіт із Дреквалю[1]. А в цілій залі стояла релігійна тиша. Всіх очі були звернені на сцену. Кожне вухо гострилося на слухання. Мій сусід, старий гандляр кожухами, повитягав зі своїх вух клапті брудної вати, щоб ліпше ловити ті коштовні тоні, що коштували його два таляри вступного. Нарешті появилася на сцені темна постать, що, бачилось, вийшла просто з пекла. Це був Паґаніні в своїй чорній ґалі. Чорний фрак і чорна камізоля страшливого крою, приписаного може пекельною етикетою при дворі Прозерпіни. Чорні штани теліпалися тривожно на тонких ногах. Довгі руки видавалися ще довшими, коли він у одній руці держав скрипку, а в другій смик, спущений додолу, так що майже досягав
- ↑ Вандарм і Дрекваль — гамбурзькі вулиці.
