на галеру в Ґенуї і нарешті записався чортові, щоб дістатися на свободу, щоб стати найліпшим скрипалем і щоб міг з кожного з нас цього вечора здерти криваві два таляри… Але гляньте лише! «Всякое дыханіе да хвалит Господа!» Гляньте, онде в алєї йде він сам зі своїм двозначним учнем!
І справді, це був сам Паґаніні, що зараз потім показався моїм очам. На ньому було темносіре пальто, що досягало йому аж до п'ят, і цим надавало його поставі вид незвичайної висоти. Довге, чорне волосся спадало поплутаними пасмами на його плечі і творило немов темну раму довкола блідого, як у трупа, лиця, на якім жура, геній і пекло вирили свої незатерті сліди. Обік нього підтанцьовував низенький, заживний чоловічок, гарно одягнений і прозаїчний; рожеве та поморщене личко, ясно-сивий сурдутик зі сталевими ґудзиками, — він з незносно-приємним видом вітався з усіми, та іноді з затурбованням і жахом поглядав на понуру постать, що поважно і задумано ступала біля нього. Думав би, ось бачиш малюнок Рецша, де Фавст із Ваґнером проходжуються перед міською брамою. А глухий маляр коментував мені своїми безумними концептами обидві постаті, і особливо звернув мою увагу на розмірені, широкі кроки Паґаніні.
— Чи не виглядає це так, як коли б він іще й досі мав залізну скрипицю між ногами? — мовив маляр. — Отак привик неборак до такого ходу, та й ніяк не відвикне. А гляньте ще, як згірдливо іронічно він іноді зиркає згори на свого товариша, коли цей надокучає йому своїми прозаїчними питаннями. А про те не може розстатися з ним, кривавий контракт в'яже його з тим слугою, бо це не хто інший, як сам сатана. Нетямучий народ щоправда, думає, що це автор комедії та анектод Гарріс із Ганноверу, якого Паґаніні взяв із собою в дорогу, щоб під час його концертів вів його гро-
