стара Марта свого сорокалітнього сестрінця все ще називала хлопчиськом; цей щоб достойно привітати ласкаве панство, надів стару ліберію свого покійного вуйка, а що мусів її вперед витріпати трохи від пороху, тому й заставив нас чекати так довго. Якби був мав більше часу, був би надягнув ще й панчохи; а так його довгі, голі, червоні литки не дуже й відбивалися від яскрового скарлатового кубрака. Чи мав під ним штани, не знаю вже. Наш слуга Іван, що також не раз чув назву «замок», аж очі вирячив з великого дива, коли «хлопчисько» завів нас до невеличкого, напіврозваленого будинка, в якім жив небіжчик пан. Та він аж остовпів, коли мати веліла йому повносити туди нашу постіль. І як могло йому прийти на думку, що в «замку» ніякої постелі! От тимто він або зовсім не слухав наказу моєї мами, щоб забрав для нас постіль, або вважав його зайвиною і пустив помимо вуха.
Невеличкий, одноповерховий домик, що в своїх найкращих часах мав ледве п'ять кімнат, придатних до замешкання, являє тепер жалібний образ знакомости. Поламані меблі, пошарпані тапети, ані одна шибка не лишена цілою, тут і там вилупаний поміст, усюди препогані сліди найзухвалішого солдатського постою.
— Квартиранти завсігди у нас бавилися весело, — сказав «хлопчисько» з глуповатим усміхом. А мати моргнула мені, щоб ми лишили їх самих, і поки «хлопчисько» порався з Іваном, пішов я оглядати сад. І цей також виявляв принещасний вид руйнації. Великі дерева були почасти покалічені, почасти обламані з гілля, а насмішливий бур'ян п'явся над повалені пні. Тут і там біля вибуялих корчів тису можна було пізнати колишні доріжки. Тут і там стояли ще статуї, у яких переважно не було голів, а щонайменше носів. Пригадую собі Діяну, якої долішня половина прикумедно була обросла темним плющем, а також пригадую бо-
