В тій хвилі прокинулася хвора, і, немов визираючи з глибини сну, звернулися лагідні, темно-сині очі на приятеля, з якимось запитанням, з якимось проханням…
— Про що думали ви в цій хвилі, Максиміліяне? — промовила тим страшним, м'ягким тоном, який з'являється у людей, хворих на легені, і з якім здається нам, що чуємо рівночасно лепетання дитини, цвірінкання пташини і харчання чоловіка, близького смерти. — Про що думали ви в цій хвилі Максиміліяне? — повторила ще раз і живо піднялася вгору, аж довгі кучері, мов розбуркані золоті гадюки, розсипалися по її плечах.
— Господи! — скрикнув Максиміліян, лагідно укладаючи її знов на софу, — Лежіть же спокійно, не говоріть нічого. Я скажу вам усе, що думаю, що почуваю, навіть чого й сам не знаю!
— Бо й справді, — говорив далі, — я й сам не знаю докладно, що я думав і почував власне тепер. Картина з дитячих літ промигнула в моїй пам'яті. Я думав про замок моєї матері, про запустілий сад біля нього, про гарну мармурову статую, що лежала в зеленій траві. Я сказав «замок моєї матері», але прошу вас, будь ласка, не уявляйте собі при тім нічого пишного та величного! Я вже привик так називати його; мій батько все виговорював той «замок» з якимось особливим натиском і всміхався при тім так чудно. Значення того усміху я зрозумів аж геть пізніше, коли дванадцятилітнім хлопчиною я разом із мамою відбув подорож до того замку. Це була моя перша подорож. Ми їхали цілий день густим, високим лісом, якого темна прохолода незабутня мені й досі, і аж під вечір ми зупинилися перед довгою рогачкою, що відділяла нас від великої левади. Ми мусіли ждати майже пів години поки з поблизькой ліп'янки вийшов хлопчисько, відсунув рогачку і впустив нас. Я сказав «хлопчисько», бо
