— Бийте коней! — крикнув він. — Бийте, поганяйте, щоб бочки не лишилися! Бийте й погоничів!
Вояки не відповіли нічого, бо тепер він показав знов свою правдиву вдачу: так грубо й різко звик він був кричати, коли давніше, за кращих часів маршерував на переді компанії. Вони й не догадувалися, що він майже сам не знав, що говорить. Та зараз потім він знов звісив голову і шептав сам про себе:
— І чи ж то конче потрібно, щоб я жертвував власне те однісіньке, що для мене має вартість? Га-га! В такім разі поперевертаймо оті бочки з грішми в бур'ян і не доторкаймося до них ніколи більше! Мій Боже, мій Боже! Колись коло Веприка я чув, як кавалерист Бенґт Ґетінґ з заздрістю говорив про тих поляглих, що їм дали кожному чисту білу сорочку. Таких гордих бажань у мене нема! Я ж так мало бажаю… Ах, мені хочеться тільки одного, щоб мене положили в землю, щоби надо мною була земля і трава… і пару слів у списі. А то тепер там стоятиме Андерс Ґраберґ, а що з ним сталося — не відомо.
Смерком похід зупинився, щоб похоронити тих, що померли за день. Кілька запорожців позастромлювали вже заступи в землю. Між різкою степовою травою росло кілька низеньких черешневих корчів. Офіцери і вояки кинулися рвати черешні і ділилися ними, немов платою, яка їм дісталася з рук самого Бога. Тоді Андерс Ґраберґ крадькома зайшов за корч, щоб інші не бачили, як він питиме воду. Та в тій хвилі трубачі почали трубити на знак, що на краю обрію знов показалася московська погоня, мов чорний вал на найдальших окрайчиках спаленої пустелі.
Андерс Ґраберґ відчинив цинову покришку своєї фляшки, та чим довше вдихав у себе вогкі пахощі, тим сильніше починало битися його серце. В