лицем притуленим до плеча одного вояка понесли Бенґта Ґетінґа крок за кроком на побоєвище, далі наперед, проти ворога. Довкола нього йшов увесь полк, а за ним ішов Рабеніус з відкритою головою і навіть не бачив, що він уже був мертвий.
— Вже я подбаю, — шептав він, — щоб ти дістав чисту білу сорочку. Знаєш, король ставить себе самого не вище від найпростішого вояка і сам для себе не бажає іншого по смерті.
Капрал Андерс Ґраберґ стояв зі своєю похідною фляшкою на Сураценськім степу. Довкола нього проходили останні громади втікачів — шведів і запорожців, не йшли, а волоклися, а на возах лежали ранені під Полтавою. Цілу ніч і цілий день терпів Андерс спрагу, щоб остатні краплі води заховати на найкрайнішу потребу. Тепер його мука була по просту нестерпна, і він підняв фляшку до уст, та в тій хвилі опустив її знов.
— Мій Боже, мій Боже! — пробубонів він, — чому ж я маю пити сам, коли других палить спрага? Ти провів нас через пустиню, щоб міг колись сказати: «З ваших убогих сніговищ випровадив я вас, з мушкетами на раменах, у широкий світ, щоб вас поробити героями і переможцями. Та коли я прочитав у ваших серцях і побачив, що ви лишилися чисті, що ви мої діти, тоді порвав я на шматочки вашу одежду і дав вам кулі, під пахви дерев'янки замість ніг, щоб ви не лакомилися на панування між людьми, а тільки щоб ви війшли між моїх святих. Таку велику силу дарував я вам».
