У кавалериста Бенґта Ґетінґа пробито груди козацьким списом. Товариші поклали його на купі хворосту в ліску, де пастор Раеніус подав йому причаст. Було це на льодовім полі перед мурами Веприка. Свистів вітер із півночі і рвав сухе листя з чагарника.
— Господь з тобою! — шепетав Рабеніус по-батьківськи, стиха. — Чи готов ти, скінчивши свою денну працю, іти на вічний спочинок?
Бенґт Ґетінґ лежав з затисненими кулаками, підпливаючи кров'ю. Суворі очі були широко витріщені, а вперте і костисте лице від сонця і морозу було покрите такою грубою шкірою, що синювата смертельна блідість проступала тільки над устами.
— Ні, — відповів він.
— Це я перший раз чую слово з твоїх уст, Бенґте Ґетінґ.
Смертельно ранений ще міцніше затиснув кулаки і загриз уста, що проти його волі відкривалися і випускали слова.
— Аджеж раз — сказав він звільна, — буде чень і найнужденнішому, найзапеклішому воякові дозволено промовити.
Підпираючися ліктем, він піднявся трохи вгору і видав з себе такий страшенний крик болю, що Рабеніус не знав, чи це було терпіння душі, чи тіла.
Він поставив чашу на землю і накрив її платком, щоб вітер не накидав листя до причастя.
— І я — простогав він, зціпивши руки на чолі — я слуга Христів, мушу день поза день, від ранку до вечера дивитися на таке!
З-поміж корчів протискалися з усіх боків вояки, щоби побачити раненого і почути його слова,
