кають ніколи. Ну та про це нема що говорити. А тепер в дорогу і поспішайтеся! Коминів у Парижі так багато, а ніч така коротка!
Маленькі світла розсипалися угорі на всі боки, немов би хто по снігу на дахах розсіяв усі освітлені гіллячки різдвяного деревця. Не забуто ані одного комина, починаючи від палат, оточених терасами і деревами білими від інею, аж до тих бідних, нужденних дахів, що, бачиться, поспиралися один на один, щоб не попадати під власною вагою. І швидко по всіх домах Парижу почулося дзеленькання дзвоників, усі ті фантастичні і різнорідні тони, які оточують склепи з забавками: мемекання баранчиків, лепетання ляльок, шелест вишиваного різнокольорового шовку, тарахкавки, трубки, барабани, гуркіт поштових коней на коліщатах, ляскання поштальонських батогів, туркіт крил вітряків. Усе те рухалося, щезало, скакало з даху на дах вздовж вулиць. А де не було дітей, Цар-Різдво у супроводі кобольдів швидко минав таку хату і не помилявся. Та часом, коли наближався до якоїсь хати з повними руками, шептав до нього комин своїми чорними устами:
— Вмерла дитинка, нема кому дарувати… Нема маленьких черевичків у цій хаті. Візьми свої забавки, мій маленький Царю. Мати плакала б дуже, побачивши їх…
Довго, довго блукали так маленькі вогники. Та нараз захриплий півень закукурікав у глибині сутінку, рубочок білого дня підперезав небо, а в тій хвилині щезли всі чари різдвяної ночі. Свято дахів скінчилося, починалося свято домів. Оце разом з димом розпалених вогнів горі коминами понеслися солодкі й чарівні окрики. Це були окрики радости, сріблясті реготи, голоси дітей, що й собі ж кричали: "Різдво! Різдво! Хай живе Різдво!" А понад безлюдними дахами підіймалося сонце, чудове зимове сонце, заспане й рожеве, і сипало своїм першим
