на неї не буду мати ніколи.
Хлопський син стоїть онімілий. Поводить рукою по волоссю й почуває до неї безмежне співчуття. Потім простягає їй свої руки і каже тихо, з добродушним поглядом:
— Хай буде й так, товаришко!
На хвилю утиск злучив їх руки, потім вона пішла. Не плаче вже білише. Лице її побіліло, її очі світяться. Вона повна великої любови, тієї небесної, що дає, не бажаючи одержати нічого. Вона окупила собі право оглядати його ясну голову, вгадувати його бажання, піклуватися ним. Вона скромно сидітиме сама десь–колись у кутику його ательє і буде придивлятися його роботі. І знайде в собі силу, що змусить до мовчання її серце, коли він вийде з дому і вернеться назад, обіймаючи тепле, молоде життя, на якім він відсвіжить свої голодні, прагнущі, артистичні очі.
Вона буде терпіти в щастю і буде щаслива в горю.
