— Чому ж би ні? — каже вона спокійно. — Певно, що так. Я на вашім місці взяла би собі за взірець ательє Макарта. Воно стояло в старім, розкішнім саду; тут якраз такі ґрунти зараз на продаж.
Ральф з розіскреними очима бігає за її фантастичними плянами.
— Так, це було би усе дуже гарно, але на це треба бути багатим.
— Ну, — каже вона байдуже, — такий артист, як ви, може добути собі все, чого лише забажає.
— Ну, так, але запізно, — докидає він у думці.
Нараз промовила вона, здіймаючи з руки надягнену вже рукавичку:
— Ну, а чому ж не оженитеся з багатою панночкою?
Він засміявся.
— Бо не знаю такої. Всі, що мені досі припали до вподоби, були бідні, бідніші за мене.
— Так то воно звичайно на світі. Негарні бувають багаті, гарні — бідні. На щастя Бог дав кожному щось. Негарні живуть задля гарних, аби ті послуговувалися ними. Тоді негарні також стануть гарними — зі щастя.
Тонині очі заходять слізьми.
— Але лондонську ліцитацію ви не повинні пропустити. Мені було би жаль.
Та нараз вона приступає ближче до Ральфа, бере його за обидві руки, звертає до нього своє розпалене, внутрішнім зворушенням украшене лице і говорить тремтячим, м'ягким голосом:
— Пане Брандер, чи можу віддати вам на услугу свій маєток, або… — її голос урвався і розпливається у сльозах, — чи хочете бути його паном, даючи мені своє ім'я? Я, я, здається, знаю вас добре і не буду ніколи обмежувати вашу артистичну свободу. Ви розумієте мене: я не влазлива, прихильність, якою ви добровільно наділите мене, прийму з подякою, але претензій
